Олександр Клочан. КОРЕЙСЬКА ЗАМАЛЬОВКА.

Одного разу, так склалось, що був я в Південній Кореї якраз на свій день народження. І наш друг, кореєць, дізнавшись про це, організував нам там поплавушки на кораблі. Щось типу наших в Києві, тільки з включеним шведським столом і живою музикою. Споживання їжі, це для корейців приблизно такий же культ, як для москалів споживання водки - не можуть втриматись, і чекають цього як сенсу так прожити день.

Я не раз і до цього помічав корейську дружність і згуртованість, але в цій прогулянці вони мені просто відкрились в усій красі. Уявіть, заходять на корабель абсолютно різні незнайомі люди і починають відпочивати разом, як одна стара добра компанія.

Збоку це виглядало для моїх відформатованих україно-європо-совкових мізків, як якийсь сектинський кайфовий сеанс. Їхня невимушеність і веселе спілкування, співання своїх пісень, і дружнє гойдання з боку в бік - мене здивувало і вчепило.

Мені інколи взагалі думалося, що це якийсь розіграш, прихована камера.

Сидів дивився я на корейців, які щиро і завзято співали, і не міг збагнути, що такого особливого і неймовірного в цих своєрідних мотивах... Але люди були непідробно щасливі. Я бачив як їм це подобається, як вони це люблять.., і як це для них неперевершено і душевно.

Спало на думку спитати - агов, народ, а ви чули наприклад, Бітлз? Чи хоч, не знаю, Майкла Джексона від якого всі пруться? Чи ще якусь класику сучпопа... А ви оце що? Що за ритуальні пляски без бубна?..

Та вони би, впевнений, просто великодушно вибачили би мені мою недалекість, якби я таке спитав. Ну що я можу розуміти, бідолага? Я ж не чув ніколи, і не знаю їх пісень! А пісні ж їхні не про абищо, а про їхнє все, про їх звитяжну боротьбу за волю, про перемоги й поразки, і про їх життя, та їх любов... Вони би вибачили мене, бо звідки ж мені, незграбному іноземцеві, було раніше знати найкращу в світі, рідну корейську пісню?

І тоді я вкотре переконався - щастя не в тому, щоб сиротливо жити, та осторонь спостерігати лише технічно досконале, бездоганне чуже мистецтво цього глобалізованого пропіареного до лобка світу. Щастя в тому, щоб жити своїм, рідним. Богом тобі і для тебе даним. В першу Чергу. І лише потім - пізнавати світ, брати з нього хороше для себе, розуміти чим живуть інші люди і вдосконалювати свій. Найцінніше, найособливіше те яблуко, яке ти виростив сам, з яблуні, яке ти все життя доглядав.

Тоді ти - унікальна частинка цього багатогранного розмаїтого світу. Особистість і особливість. Тоді ти - в гармонії і на своєму місці. І тоді ти цікавий своїм по духу, а світу - своєю неповторністю.

І знаєте, тоді я зрозумів, чому маленькій, гористій Кореї, без ресурсів, землі, на краю світу, відрізаній від всіх комуністичною Північною Кореєю, вдалося за 30 років стати супердержавою, як тільки японський і русскій мір лишив її в спокої. Зрозумів, як їм вдалося в один прекрасний момент набратися духу і сказати всім япономірскім шанувальникам в Кореї - валіза, перон, Японія. Сказати - і зробити.

І не роздирати країну на шмаття.

І не тягти її на дно.

І не називати в своєму домі ще однією рідною матір'ю ту брехливу курву, що вчора їх до нитки обікрала, а сьогодні каже, що ця ваша хата давно вже і її теж.

Бо корейці згуртовані, як одна сім'я. Бо вони розуміють, що мають бути єдині в бажаннях, звичаях, цінностях, прагненнях і розумінні життя. В них по телеку не пишуть єдина країна трьома мовами - для кожного принципового, що не бажає зближення. В них просто не стоїть таких засадницько-державних простих питань як: яка мова державна в державі Корея. Вони не ведуть вже давно цих дивних хворобливих дискусій, а всю свою енергію спрямовують на розвиток і зміцнення однієї культури, мови, економіки і держави - корейської. І кожен новий президент там не обіцяє по цьому зрадливому питанню референдум. І жодна політична сила не маніпулює ним на виборах, зіштовхуючи суспільство лобами. Ці питання були, і вони швидко, без розмов їх вирішили. А всі, хто хотів це обговорити подовше - вже давно відплив в Японію. І настав мир і спокій на корейській землі.

Корейці не розповідають, що так сложилось исторически, вони просто взяли і зробили так, як має бути исторически для свого щастя і місця на планеті. Зробили так, щоб навіть такий досконалий і високотехнологічний японскій мір не прийшов їх спасать.

Вони не називають брат брата - вишиватником, ображаючи при цьому не лише брата, а й спільний батьківський найцінніший рідний оберіг - вишиванку... Бо вони справді єдині, як дружна сім'я. Не прапорцем а цінностями. І цим не торгують.

Одним словом, є чому повчитись...

Слава Україні!